ВІЙНА, ВЕСНА, МЕНІ МАЙЖЕ 15…

Творчий проект “Тримай мої теплі обійми” представляє Валерію Калінчук, вихованку гуртка «Журналістика та видавнича справа» (керівник Іляна Печерська), зі своїм нарисом про сьогодення, розгубленість, біль, сенс життя та мрії про мирне майбутнє.

Одного дня кожен з нас був позбавлений звичного життя. Ми засинали в одному світі, а прокинулися в іншому.

РАПТОМ ЗМІНИЛОСЯ ВСЕ.

Війна зруйнувала всі плани. Мрії про випускний, фінальний виступ мого танцювального колективу, незабутню весну в компанії друзів. Вона змусила відчути спустошення, розгубленість, сум, біль. Але вона також змусила зрозуміти, наскільки важливі обійми близької людини. Прості слова «все буде добре, я поруч».

Звичні, повсякденні речі отримали новий зміст. Маленькі розмови за сніданком, тиша безпечної ночі, посмішки, свіжа домашня випічка, зустрічі з друзями, вечірні прогулянки, кумедні витівки сестри, добрі, безтурботні сни. Ти вперш почув бентежний вій сирен і розгубився: як зберегти усе те, що тобі так дорого?! Нема ніяких відповідей: просто треба триматися разом, підтримувати один одного! Казати один одному прості слова «все буде добре, я поруч».

Так, гадаю, війна багатьох дітей змусила подорослішати…

24 лютого. На нас з сестрою чекала школа. Радощі та турботи звичайного дня. Засинаючи, я думала, що цікавого вигадати увечері? Який колір обрати для нового в’язаного кардигану? Далі все, як в тумані, минали тижні, місяці… Що трапилося в моєму житті за цей час?

Майже всі мої друзі поїхали з країни. Ми, навіть, не встигли обійнятися на прощання. Я знаю, більшість моїх знайомих до останнього не хотіли покидати свої домівки. Моя сім’я залишилася в Запоріжжі. Бо це наш дім.

Колись ми мріяли, як будемо подорожувати, поїдемо до Європи. Але тільки не так. Тому що такі «вимушені подорожі» не мають нічого спільного з нашими мріями.

Я вперше не помітила як пройшла весна. Я так довго сиділа вдома, відволікаючись книжками, що одного дня, опинившись на вулиці, неймовірно здивувалася: скільки сонця, які кольори! Тоді я відчула, наскільки сильно застрягла в своїй зимі…

Якщо б не моя мама, в мене не було б жодної фотографії цієї весни, але вона постійно щось вигадує, йде на усілякі хитрощі, щоб витягнути мене у якесь гарне місце і, звісно, сфотографувати. Я дуже вдячна їй за все. Вона вчить мене цінувати красу, щодня знаходити щось хороше.

Раніше я доволі часто відкладала життя на завтра. Все думала «іншим разом», «можливо, потім, коли-небудь»… навчуся в’язати, прочитаю оту книгу, почну більше тренуватися.

Тепер я знаю, що найкращий спосіб щось зробити, це почати саме сьогодні. І коли я нарешті вирішу, якого кольору буде мій новий кардиган, я обов’язково почну його в’язати. Ось, зараз, допишу ці рядки і почну. Ні, спочатку приготую щось смачненьке, порадую своїх.

А ще за цей час я знайшла непоганий спосіб сконцентрувати свою увагу на творчості. Ввечері, після перегляду Арестовича заварюю собі зелений чай, йду в свій світ і зачиняю двері…

Школа, як була школою, так і залишилась, але відмітки чомусь стали кращими. Тепер я стала краще розуміти свого кота. Чи може він просто став зі мною більше спілкуватися? Здається, ми всі стали більше спілкуватися.

Ніколи не думала, що мені знадобиться мій давній навик плетіння маскувальної сітки, тим більше, що буду займатися чимось подібним після занять. Здивувала сама себе!

Отже, додаємо у пам’ятку, будь-яка навичка зайвою не буде. Якщо є можливість чомусь навчитися, бери і вчись. Ми завжди здатні на більше, ніж можемо уявити. А що до кардигана, думаю, краще мати два.

Десь у червні планується шкільне вручення атестатів. Спочатку думали зробити з цієї нагоди танцювальний флешмоб. Але потім вчителька засумнівалася, чи доречно танцювати, коли війна і гинуть люди? Сумно, боляче, але ж так хочеться жити! Бо цей день ніколи не повториться. Не буде іншої такої можливості. Всі ми довго очікували на цю подію, і чи буде справедливим позбавити нас цієї маленької радості?!

Так, ми повинні пам’ятати, повинні вчитися, але все ж таки і радіти, і танцювати, і бути щасливими. Життя має продовжуватися! Це єдине, що ми, діти, можемо протиставити війні…