Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка проводить Всеукраїнський конкурс «Стань письменником!», Організатори сприяють публікації творчих робіт переможців конкурсу, популяризації їхнього доробку у пресі, електронних засобах масової інформації, рекомендують їх до вступу в університет, насамперед на спеціальність «Літературна творчість, українська мова і література».
Ляхов Гліб, вихованець гуртка «Журналістика та видавнича справа», керівник Іляна Печерська, вирішив спробувати взяти участь у рейтинговому конкурсі у номінації «Проза» та представив на конкурс свою роботу «Свобода та нічого особливого». Представляємо Вашій увазі уривок з цього твору.
Свобода та нічого особливого.
Гліб Ляхов
Щоранку у стайні завзято дискутували. Про користь ранкового іржання, мукання, бекання, тобто самовираження. Про смакові вподобання прибічників різних дієт. Про те, хто найсильніший, найзавзятіший, найрозумніший. Останнє питання хвилювало більш за все, бо завжди призводило до суперечок та, навіть, бійок.
Завзяті учасники цих розважальних сварок здіймали шалений ґвалт, перебивали один одного, із задоволенням лаялися та билися. Це могло б закінчитися, навіть, повним безладом, безглуздим та руйнівним повстанням, якщо б не хазяйський дрин. Більш за все діставалося веселому хряку Бруднючку, упертому телепню Барану та зухвалому бунтарю-ідеалісту, жеребцю на ім’я Заскакун.
Цікаво, що хазяйського батога завжди уникав головний баламут та підбурювач, півень Геть-не-Суп. Інші мешканці стайні, кандиба Замора та коняка Возовий, після «хазяйських пестощів» недобре косилися на всіх, хто відкривав рота не за для справи, особливо на невгамовного жеребчика. У нічному спокої вони намагалися повчати безглузду коняку «як життя жити» та користуватися своєю головою.
– Ти, Заскакун, повинен зрозуміти, що таке бути конем. Орати, возити, тягати, покірно зносити всі тяготи, терпіти та працювати, рота не роззявляти. Тоді в тебе бути достатньо вівса, дах над головою та солодкі яблука, – казала стара заморена кандиба.
Коняка Возовий схвально пирхав. Заскакун тільки хвостом помахував.
– Темні ви істоти, – зневажливо казав він, – що за печерне мислення? Кінь створений задля свободи, щоб бігати, гасати, іржати на всю горлянку, радіти безтурботному життю. Заради чого ви гнете спини до самого скону? Душу свою заклали за прокорм! Та невже вам ті яблука поперед горлянки не стали?! Ось, побачите, колись прийде той день, коли ви не зможете працювати, ось тоді хазяїн покаже вам «пенсію з яблуками». Я не збираюсь на це чекати! Тож незабаром подамся на волю! Рабське життя не для мене!
Ці нічні розмови не залишались без сторонніх слухачів. Пацюк тихенько вилазив із сховища, поводив носом, прислухався, та шмиг собі до хазяйської комори. Він зовсім не любив працювати, а запаси мав такі, що на декілька поколінь вистачить. Тож крадіжки були не за для прожитку, а заради мистецтва. Крав Шмурядник майстерно та з превеликим задоволенням, не усвідомлюючи для себе іншого сенсу життя.
Але потрапити у комору було зовсім нелегко. Хазяйську скарбницю охороняв підступний, нечистий на всі лапи та дуже-дуже жадібний кіт Надто-Хабарник. Вдень він робив вигляд, що чесний та непідкупний, а вночі обертався на пухнастого перевертня. Цілими днями він завзято ловив порушника, заробляючи хазяйську ласку, а в темряві промишляв разом з ним. Він так розслабився, що одного разу, бенкетуючи у коморі та вихваляючись хитрою схемою, не помітив як наступив ранок. Хазяйська дружина, прокинувшись, пішла по харчі, а кіт в сметані по самі вуха. Та він й тут не розгубився. Каже, пацюк стрибнув, падлюка, у сметану, я за ним. Шмурядник одразу увійшов у роль, впав під лапи напарника, кілька разів посмикав лапками, вдало прикинувшись мертвим. Кіт прибрав порушника з комори, виплюнув на дворі та усівся сито вмиватися.
На щастя для цієї двійки хазяїн не відрізнявся проникливістю. Кіт жирів на очах, а ніхто не звертав на це уваги. Мовляв, кожен день ласує товстими пацюками, звідкіля вони тільки вилазять? «Що б ми робили без нашого ласкавого охоронця? – розчулено мовила господиня. – Ці пацюки спаплюжили б усі наші запаси!»
О, якби знала мила панночка, що пацюк в їх господарстві був лише один!