Дівчина, що дружить з технікою. Дівчина з паяльником в руках.
Запорізька школярка, яка у вільний час досліджує властивості металів в шкільній майстерні та із задоволенням навчається в гуртку робототехніки. Знайомтеся – Єлизавета Марченко, 16 років, переможниця III етапу Всеукраїнського конкурсу-захисту науково-дослідницьких робіт МАН України з технічних наук.
Ми зустрілися з Лізою в гуртку робототехніки Міського палацу дитячої та юнацької творчості, який за півтора роки став для неї рідним. Коли вона розповідає про свої гуртківські проєкти чи про те як «чаклує» над металевими виробами в шкільній майстерні, в неї палають натхненням очі.
Це інтерв’ю про те, як запорізька школярка знайшла свою «велику технічну мрію». Шлях до якої розпочався саме тут – у запорізькій творчій, освітній спільноті.
Таємниці металів та дівочої душі
– Торік ти здобула І місце з технічних наук, секція «матеріалознавство», у Всеукраїнському конкурсі Малої академії наук. За темою – дослідження механічних та експлуатаційних властивостей кріпильних металевих виробів. Яка передісторія цієї перемоги?
– Все почалося, коли я вступила до дев’ятого «фізмат» класу нашого ліцею № 99. Спочатку мені просто подобались фізика й математика. А потім мені запропонували взяти участь у конкурсі МАН України з технічного напрямку. Дуже хотілося спробувати щось нове і… Тема була інтригуюча – матеріалознавство, а саме, властивості, структура металів, умови експлуатації. Мені стало цікаво, я почала занурюватися в тему, читати спеціальну літературу, проводити досліди з моїм науковим керівником (учитель фізики Запорізького багатопрофільного ліцею №99, Олександр Булах, – ред.).
Потім додався гурток робототехніки (керівник – Сергій Інденко). Тут навчають інженерному мисленню, основам програмування й створення роботизованих механізмів. Зокрема, мене навчили паяти. Обожнюю паяти, це моя насолода! Дайте мені паяльник, я буду щаслива! Так я зрозуміла, що дуже люблю возитися з технікою, працювати розумом і руками. Почала активно розвиватися в цьому напрямку. Це дивувало, захоплювало і надихало рухатися далі. Тепер я знаю: якщо тобі справді цікаво, успіх обов’язково прийде!
Мрію вийти на міжнародний рівень
– В перший раз я пішла на конкурс в 2022 році. 24 лютого почалася війна, а 25-го я мала захищати свою дослідницьку роботу. Звісно, захист було відтерміновано аж до травня. Це був мій перший досвід, я тоді дуже переживала і сумувала через війну, проте все одно захистилася добре, здобула III місце по Україні в своїй секції. В 2023 році це було вже I місце, і хоча я багато працювала для цього, – навіть, не вірилося. Зараз я теж йду на конкурс, третій рік поспіль, вже вийшла з обласного на всеукраїнський рівень. Цього разу працюю за темою «Дослідження впливу антикорозійних покриттів на механічні та експлуатаційні властивості кріплень зі сталі». Це неймовірно цікаво для мене. Тож, сподіваюся пробитися на міжнародний рівень, а для цього потрібно підтягнути англійську.
– Що ця перемога змінила для тебе?
– Перемога додала мені віри в себе. До того ж, я увійшла до інтелектуальної технічної спільноти, в мене з’явилося широке коло однодумців. Я відчуваю підтримку і це надихає. Я зустріла ще більше талановитих, творчих, закоханих в свою справу людей, зокрема, зі спільноти МАН, Запорізького обласного центру науково-технічної творчості «Грані». Це справді захоплюючий досвід спілкування, нові можливості і величезний поштовх до розвитку.
Руйнівниця стереотипів
– Дівчина – технар, дівчина, що дружить з технікою… Як це – зламати шаблони? Твої батьки та друзі тебе розуміють?
– Спершу батьки трохи скептично ставились до мого захоплення. Не вірили, що це серйозно, типу пограється і перегорить. Ну, «граюся» вже понад два роки, – і чим далі, тим цікавіше! Друзі спочатку теж дивувалися. Бо стільки років займалася танцями, а тут метали, досліди, робототехніка. Ну, не всі розуміли… Гадаю, тут і справді впливає певний стереотип, мовляв, дівчина – технар – це дивно, незвично, якось неправильно. Як на мене, коли людина обирає для себе справу вільно та неупереджено, за покликом, – саме це і є правильно. До речі, спочатку взяти участь в конкурсі пропонували саме нашим хлопцям. Коли бажаючих не знайшлося, – знайшлася я.
Батьки впевнилися, що це не пустощі, вже коли я здобула перемогу. Дуже зраділи за мене. Проте батько все одно вважає, що це його справа – полагодити техніку в домі, якщо щось зламається. Та він потихеньку вже починає мені довіряти, у нас багато спільних інтересів, – від мультиметру до мікрохвильовки.
– Яка твоя «велика технічна мрія»?
– Мрію вступити до Київського політехнічного інституту ім. Сікорського. Спеціальність? Ду-у-уже приваблює «ракетобудування». Пам’ятаю, коли почалася війна, у нас ще не відновилося тоді навчання, я сиділа вдома, намагаючись чимось себе зайняти, відволіктися від важких подій, мені стало цікаво, – з чого складається ракета, літак. В інтернеті дуже мало про це інформації. Саме тоді зрозуміла, – ось воно! Загорілася!
– Чи є якийсь секрет, внутрішня установка, що допомагає тобі впевнено крокувати до мети та не відступати перед труднощами?
– Якщо не виходить, все одно танцюй. Це я кажу, як людина, яка вісім років займається бально-спортивними танцями та нещодавно отримала I розряд. Будь-які труднощі можна здолати. Звісно, у всіх бувають моменти слабкості, люди – не металеві, хоча мене колись дуже надихнув фільм «Залізна людина»… Тільки не опускай руки! Не втрачай віри в себе! Коли в тебе є мрія, то знайдуться й можливості. Тож, завжди пробуй нове, шукай себе і не зупиняйся.
Над інтерв’ю працювали: Уляна Краснокутська, Ірина Щербина.
Редактор – Гліб Ляхов.