Сьогодні в тренді створювати саме українське. А що може бути більш українським ніж наш чарівний петриківський розпис? Унікальна арт-техніка живою казкою увійшла в наше життя, розцвітивши побут, вбрання, мистецтво. Петриківка сповнена краси та сили рідної землі, таємного заповіту українського духу. Варто тільки зазирнути в ту скарбницю і вже не відпускає.
У гуртку «Петриківський розпис» Запорізького міського палацу дитячої та юнацької творчості завжди сонячно. Сяють очі, відбуваються дива. І негода залишається десь там, за порогом. Це простір дитячої творчості, де немає місця війні.
Про те, як у наші часи пишеться українська художня казка, – молодіжному виданню «TEENS WAY» розповіла керівниця гуртка «Петриківський розпис», художник декоративно-ужиткового мистецтва, Тетяна Краснокутська.
Любов і петриківка лікує все
– В чому, на вашу думку, чарівна сила петриківського розпису?
- Петриківський розпис – це мудрість нашого народу, тому до кожного серця знайде свою доріжку. Це про справжні цінності. Особливо тепер, коли йде війна, і наша Україна лунає на весь світ. Це про мир і любов. Про цілісне життя по-українськи. Коли діти починають знайомитися з цим мистецтвом, вони поступово занурюються в дивовижний світ, відчувають зв’язок із своїм корінням, набувають культурно-духовної спадщини.
Я викладаю у гуртку вже майже 20 років. І, знаєте, за всі ці роки я жодного разу не відчула, що інтерес до петриківки вщухає, навпаки! Петриківка завжди запалювала серця, закохувала будь-кого. І сьогодні, як ніколи, на часі все українське, самобутнє, справжнє. Пам’ятаю, коли тільки починала працювати, мені казали: ти не розраховуй, що в гуртку буде багато дітей, петриківський розпис – то, мовляв, така специфічна справа… Як би не так! Інколи, навіть, не вдавалося розмістити всіх бажаючих по групах, доводилося бронювати місця на наступний рік. І вибували з гуртка дуже рідко, зазвичай, за якихось надзвичайних сімейних обставин. Вихованці закохувалися в творчість, в петриківку, в наш колектив.
Здається, що робити 14-річному хлопцю в гуртку петриківського розпису? А, виявляється, зачепило! Навіть, так звані «проблемні» діти тягнуться до навчання, тому що у нас вони знаходять підтримку, розуміння, творчий стимул. Починають спілкуватися, відкриватися і, зрештою, відтаюють.
– Тобто, навчання поєднується з арт-терапією?
– На всі сто. Особливо це помітно по молодшим вихованцям. Коли дитина сумна, занепокоєна, у неї поганий настрій, це не сховати. Вона підсвідомо використовує більш темні фарби. Проте в процесі заняття їй стає краще, і вже дивлюсь, додає яскраві, світлі кольори. Дитина заспокоюється, починає спілкуватися, посміхатися. Дитина повертається додому щасливою. І на наступне заняття біжить з радістю. Бо їй тут раді. Бо у нас всі класні, ми завжди на позитиві, ми всі друзі!
Такий був випадок: приходить на заняття 17-річна вихованка і бачить новенького хлопчика, маленького ще за віком. О, каже, у нас новий чоловік з’явився! Як приємно! Як тебе звати? Той аж розквітнув від такої уваги! Тепер він – душа компанії, анекдоти нам розповідає, історії різні. Соціалізація у нас на першому плані. Я завжди слідкую за тим, щоб діти не переносили на наш гурток якийсь недобрий досвід спілкування, чи-то зі школи, чи-то з вулиці, навпаки, щоб найскоріше позбувалися його.
До речі, маю досвід роботи в реабілітаційному центрі, де працювала з дітьми, вилученими з проблемних сімей. То були травмовані, нещасні діти. Але любов і петриківка лікує все.
Спочатку був квадрат!
– Як сталося, що ви пов’язали своє життя саме з петриківським розписом?
– Це досить кумедна історія. В сьомому класі я прийшла до гуртка декоративно – ужиткового мистецтва. Ось там і трапилася моя особиста драма і «творча катастрофа», що задала мені напрямок у житті. Викладач показує, як малювати калину. (В цій техніці ягідки створюються кінчиком пальця). Починаю робити, аж раптом замість круглої ягідки в мене виходить…квадрат. Я в шоці! У всіх краса, а в мене квадрат!
І так це зачепило, підштовхнуло. Я почала аналізувати, шукати відповідь. Згодом зрозуміла, в чому помилка. І, знаєте, саме цей дитячий досвід зрештою допоміг мені відбутися як педагогу. Я вже знала, як правильно і доступно пояснити дитині нюанси, бо сама пройшла той «карколомний шлях». Тобто, мій власний неуспіх «чому всі можуть, а я ні?!» стимулював мене до навчання. А потім як затягло! Я вже не уявляла свого життя без петриківки. Моя душа проникнута нею. Навіть, якщо роблю паузу, то невідома сила змушує мене повернутися до творчості, руки самі тягнуться, бачу картини уві сні.
Щоб руки не опускалися
– Війна внесла свої корективи…
– Але гурток працює на повну. Палац працює на повну. Було дуже важко, але ми вистояли. З перших днів війни я щосили підтримувала дітей, а, перш за все, батьків. Бо саме від батьків найбільше залежить психологічний стан дитини. В той час ніхто не залишився на самоті, ми всі були разом, а разом пережити будь-що набагато легше.
В квітні 2022 року наші педагоги з образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва (Центр української культури ЗМПДЮТ) почали працювати з дітьми – переселенцями в Козак Палаці. Ті родини рятувалися від війни, проривалися з окупованих територій, тож діти були розгублені, в ступорі, батьки в розпачі. І ти робиш все можливе, щоб хоч трохи допомогти їм впоратися, прийти в себе.
Після тих реабілітаційних занять повертаєшся додому розбитий, майже хворий. Але розумієш, задля чого мусиш триматися. Бо діти потроху починають знов посміхатися, включатися до життя. Діти, що втратили домівки, не повинні втратити ще й дитинство. Так і тримаєшся. Інколи майже на межі. Та воно того варте, бо тоді ми на власні очі побачили, як творчість вертає дітей до життя. До речі, найкраще відкликалася саме українська тематика: українські віночки, ляльки – мотанки, петриківський розпис.
Паралельно проводились різноманітні волонтерські акції і в нашому Палаці. Діти й дорослі, всі, як могли, долучалися. Збирали речі, іграшки, малювали листівки захисникам, розписували вироби для арт-толоки на підтримку ЗСУ. Щоб руки не опускалися, вони мають бути постійно зайняті.
Коли ж, нарешті, ми перейшли від дистанційних занять до живих зустрічей, оце було свято! В нашій студії, навіть, сісти було нікуди. Аншлаг! Тож, життя поступово входило в своє русло. Звісно, багато дітей поїхало з міста, з ними займаємось онлайн. Ті ж, хто залишився в Запоріжжі, навіть, зблизилися ще більше. Отже, дитячий колектив ми зберегли, показники творчої продуктивності теж.
Тепло, що залишається між нами
– Як відобразилась війна на творчості ваших вихованців?
– Можу сказати, що зараз діти більш старанно і активно ставляться до завдань, особливо, коли мова йде про підтримку наших захисників, волонтерські акції. Вони відчувають поклик робити добрі справи, допомагати, бути причетними, створювати саме українське.
У багатьох дітей, навіть, зникла так звана «жадібність» до своїх творчих робіт. Натомість, з’явилася мотивація ділитися, віддавати, створювати для когось, не для себе. Так, один з моїх вихованців Андрійко Єременко, 12 років, не тільки малював новорічні листівки для військових, він передав на фронт і всі інші свої роботи, що дбайливо зберігав для особливого випадку, для особливих людей.
Взагалі, складається враження, що діти зараз малюють настільки з душею та від душі, наче прагнуть своєю творчістю «переломити» війну та наблизити мир.
– Що надає вам силі надихає в ці непрості часи?
–Моя терпляча сім’я і моя чудова робота допомагають долати будь-які труднощі. Мій гурток, по суті, це продовження сім’ї. Якщо в мене спитати, хто твої найкращі друзі, відповім, не вагаючись,– мої діти, мої вихованці. Вони надихають, через них я реалізуюсь, як художник і педагог, завдяки ним я навчаюсь усе своє життя. Бо неможливо не розвиватися, працюючи з дітьми.
Радують досягнення моїх випускників. Більшість з них залишається в творчості, реалізується в професії, досягає успіхів. Серед моїх випускників – стилісти, художники, архітектори, дизайнери. Є викладачі, що відкривають власні художні студії, психологи, що добре знаються на арт-терапії. Мої випускники завжди радіють, як діти, коли ми раптом зустрічаємось. І це душевне тепло, що є і залишається між нами, неймовірно надихає. Найцінніше для мене те, що мої вихованці виростають хорошими творчими людьми і справжніми українцями.