Молодіжне видання “TEENS WAY” представляє
“Інтерв’ю з Героєм – 2023. Спортивний фронт. ”
Запорізький клуб таїландського боксу «Прайд» відомий на всю країну. У «золотому фонді» клуба найсильніші бійці – багаторазові чемпіони України, Європи та світу. Надзвичайні хлопці та дівчата (особливо, дівчата!), що виходять на професійні ринги, витримують карколомні бої та перемагають.
А починалася ця історія успіху в спортивній залі звичайної школи. Потім, в 2012 році, головний тренер та засновник «Прайду» Ренат Валієв очолив гурток тайського боксу в Запорізькому міському Палаці дитячої та юнацької творчості.
В Палаці «левова сім’я» знайшла свій новий дім, де з кожним роком ставала все більше, все міцніше. Сьогодні, завдяки спільним зусиллям і прагненню перемагати, це потужна тренувальна база, що виховує не тільки видатних спортсменів, гордість країни, але й гідних, відданих справі людей.
Про те, як гартуються наші чемпіони, молодіжному виданню «TEENS WAY» розповів засновник клубу «Прайд», зірковий тренер Запорізького міського Палацу дитячої та юнацької творчості, Ренат Валієв.
Тренерське щастя нелегке
– Що означає для вас ваша справа?
– Я не фанат гучних слів, але… це сенс мого життя. Треную вже 15 років, клуб створив з нуля. Відтоді живу цієї справою. Без відпусток і вихідних. Назва клубу говорить сама за себе.
Ми – одна сім’я, а для сім’ї ти робиш все. Віддаєш по максимуму. Це не тільки про бокс та фізичне виховання. Це про особистісний розвиток наших спортсменів, життєвий досвід, спілкування. Ми разом їздимо на змагання, долаємо труднощі, працюємо, відпочиваємо. Навіть, у вільний час граємо в теніс, футбол, до війни на байдарках ходили…
За ці роки в нашій спортивній родині виросло немало хороших людей, сильних бійців, чемпіонів. Найкращі з них самі вже стали тренерами.
Вікторія Євтушенко – чотириразова чемпіонка світу, Амір Акчурін – чемпіон Європи, згодом чемпіон світу серед юніорів, Ілля Богуславський – багаторазовий чемпіон України, який в свої 17 років вже тренує запорізьких дітлахів та, навіть, дорослих. Худенький Ілля та повненький Амір прийшли колись нескладними малюками, а тепер це чудові атлети, впевнені в собі бійці, чемпіони.
Інколи дивишся, як змінюються твої вихованці і відчуваєш себе стовідсотково щасливою людиною. Бо якщо людина займається тим, що любить, і досягає в цьому успіху, як би складно не було, вона справді щаслива.
Це завжди бій…
– Спорт – це, перш за все, дисципліна… Чи маєте якийсь секрет «приборкання бунтарів»?
– У нас, як у великій сім’ї, старші вихованці одразу пояснюють новачкам що до чого на власному прикладі. Новенькі дивляться, як поводяться і працюють «прайдовці», і все розуміють. Тут дурня не поваляєш, і ледарям в клубі не місце. Щоб стати справжнім спортсменом, бійцем, треба пахати з повною віддачою.
У нас в залі залізна дисципліна, тому коли приходять новачки та намагаються «показувати характер», їх швидко ставлять на місце.
Хочеш показати характер? Покажи його на справі, не на балачках. Бо ми не просто клуб, ми – клуб чемпіонів. Це я даю зрозуміти з першого дня. Це не означає, що ми не любимо пожартувати. Почуття гумору в нас теж чемпіонське…
– Яке професійне кредо у тренера чемпіонів?
– Я завжди кажу своїм вихованцям: як працюєте, так і отримуєте. Спорт – це дуже вимоглива річ. Жорстка дисципліна сну, харчування, тренувань, нескінченна робота над собою.
Це завжди бій, не завжди ринг, але завжди бій, насамперед, з самим собою. Тому найцінніші якості для спортсмена – працелюбність, наполегливість, вірність і відданість справі.
З малих років я виховую їх бійцями, тому вони знають, чим більше ти долаєш труднощів, тим більше реалізуєшся, як людина і спортсмен.
Бути тренером чемпіонів, окрім великого щастя, ще й величезна відповідальність. І тут мова вже не про титули, – про життя і здоров’я твоїх вихованців. Тому треба готувати бійців на найвищому рівні. Тут ти не маєш права на помилку.
Крізь біль і шторм
– Як вплинула на життя клубу війна?
– Наш бойовий дух непохитний, тренувалися і в укритті. Коли люди закохані в свою справу, труднощі тільки згуртовують та загартовують. Але на фронті гинуть наші друзі. 9 травня загинув мій вихованець Артем Дементій. Веселий, щирий хлопець. Герой. У нього залишились дві маленькі доньки. Це непоправна втрата, що болить більш за все. Проте береш себе в руки і повертаєшся до роботи, вона лікує. Це, мабуть, той самий випадок, коли вже вихованці дисциплінують та мотивують свого тренера… Звісно, багато наших «прайдовців» поїхало за кордон. Але сьогодні приходять нові діти.
– З яким результатом фінішуєте в цьому навчальному році?
– Ми гідно виступили в Івано-Франківську, на чемпіонатах України в Вінниці та Одесі. З Вінниці привезли п’ять чемпіонів України, з Одеси – трьох, і всі дівчата!
Скажу чесно, не в докор хлопцям, дівчата більш старанні, вмотивовані, терплячі та наполегливі. Серед наших чемпіонів більшість дівчат. Вони пашуть.
Нажаль, вже другий чемпіонат світу ми вимушені пропустити, бо організатори допускають до участі російських спортсменів. Але все одно ми завжди готові до серйозних боїв. Маємо міцну заявку на успіх. Моя мрія – Олімпійське золото.
Бокс – не для самоствердження
– Найкраща мотивація – це…
– Власний приклад. А ще… поразка. Ми націлені на перемогу, але поразка інколи більш корисна та цінна. Бо перемога розслабляє, а поразка стимулює працювати краще, виправляти недоліки, ставати сильніше. Такий досвід – найкращий вчитель. Після поразок пашуть вдвічі більше і отримують, нарешті, гідний результат.
Моє власне життя змінила саме поразка. Одного разу я програв вуличний бій. Це було дуже давно, я тоді займався кікбоксингом, а мій опонент, виявилося, саме тайським боксом. Можна сказати, мене тоді так вразили методи противника, що я зрозумів, – ось воно! Це спорт моєї мрії!
До речі, щодо мотивації на власному прикладі: моя семирічна донька нещодавно вперше вийшла на ринг, стала чемпіонкою Івана-Франківської області. Кинула танці. Як батько, я досі в шоці, але що зробиш… вона у нас з характером!
– Які міфи або стереотипи про боксерів ви хотіли б розвіяти?
– Мабуть, найпоширеніший, мовляв, «сила є, розуму не треба». Це не так. Розум для боксера не менш важливий, ніж м’язи. До того ж, «вирішувати питання» за допомогою фізичної сили – остання справа. Вважаю, майже будь-яку суперечку можна вирішити розумним словом.
Бокс – це не для самоствердження, задля самозахисту. Це не випендрьож, не гра м’язів, а виховання, дисципліна, певна філософія життя. Тому я, насамперед, слідкую, щоб мої вихованці виростали чемними, порядними, гідними людьми. Щоб не використовували свої переваги в недобрих та нікчемних цілях.
Перша заповідь нашого клубу: спортсменом можеш ти не бути, але людиною бути мусиш. Ноша чемпіонства важка. Цьому високому званню завжди потрібно відповідати.
Говорять вихованці
Богуславський Ілля, 17 років, багаторазовий чемпіон України:
Я займаюся в клубі з 6 років, за цей час провів близько 80 боїв. Своє перше чемпіонство України завоював в 11. Але найвагомішим своїм досягненням вважаю те, що в цьому році тренер дозволив мені проводити тренування самостійно.
Я одразу ж відчув, чого вартий тренерський досвід. Це дуже, дуже складно! Але разом з тим захоплююче! Особливо важко працювати з дітьми 5-6 років. Тепер я розумію, через що пройшов наш тренер з нами самими на початку. Йому треба за це дякувати щодня.
Зараз труднощів багато, але коли занурюєшся в роботу, завжди знаходяться і сили, і можливості. Вірю, що найголовніші досягнення ще попереду. Зокрема, мрію вийти на міжнародний ринг. І, звісно, стати тренером нових українських чемпіонів.
Над інтерв’ю працювали: Уляна Краснокутська, Марія Озерська, Валерія Калінчук.
Фотозйомка в студії – Марія Житник.